«Якщо хтось живе так довго у вирі інтриг, натяків, підступності та найвитонченіших вбивств, в ньому вмирає все людське, окрім жадоби до влади». Чи можна заховати за маскою своє обличчя й уникнути всіх жахів такого дивовижного, але лицемірного світу Каверни?
Аліса Льюїса Керрола пішла за білим кроликом і потрапила у кролячу нору, сповнену страшних див. Яка казка вийшла б, якби дівчина виросла у тій норі й потребувала кролика, щоб вийти з неї?
Дія роману «A face like glass» відбувається у Каверні — величезній печері, у якій побудоване підземне місто. Там живуть казкові майстри: вони виробляють креми, що скасовує старість, парфуми, що полонять розум, вино, що переписує пам’ять, і сири, що її повертають. Каравани з усього світу тягнуться до поодинокої гори посеред пустелі, щоб спуститися під неї та віддати все на світі за дивовижно майстерні твори людей Каверни.
Десь у її глибоких тунелях живе відлюдник-сировар Грандібль. Одного дня він помічає, що в його печерах з’явився шкідник: щось більше за кішку, але менше за козу, хитре і розумне. Шкідник оминає всі його мишоловки й куштує безцінні сири. Вхопити його Грандібль зміг, тільки коли шкідник впав у чан із закваскою і почав борсатися. Сировар врятував від втоплення створіння, яке виявилося маленьким дівчам.
Проте, коли Грандібль прибрав закваску і побачив обличчя дівчинки, він здригнувся від жаху.
Він виховав дівчинку, наче свою доньку, але не дозволяв їй виходити у місто чи спілкуватися з людьми без маски, яку він для неї зробив. Також у домі сировара ніколи не було жодного дзеркала.
Проте навіть і для цієї нещасної дівчинки настане час, коли доведеться вийти з дому у великий світ, повний див і жахів, дізнатися про своє походження і про те, чому її лице — наче скло.
Каверна — це дивовижний, але болючий світ. Колись, майже п'ятисот років тому, Великий Дворецький вирішив закопатися глибше у землю, і виникли перші підземні вулиці. З того часу витвори майстрів ставали все дивовижнішими, а тунелі — все глибшими. Наче підземелля замикало людей у собі й давало все кращі речі, аби вони не вийшли. Дворецький навіть заборонив вихід законом, щоби Каверна не втратила виробничі секрети.
У добі Каверні двадцять п’ять годин — аби все було не так, як на поверхні. Це, як і відсутність сонячного світла, не дуже гарно вдається на здоров’ї — але лише на здоров’ї бідних, які не можуть дозволити собі чудодійних ліків. Ті ж, хто може собі їх дозволити, сміються над людською біологією. «Ніколи не довіряй людям, яким перевалило за сто п’ятдесят, особливо, коли вони виглядають на тридцять», — говорить один із героїв роману, і це правда. Бо якщо хтось живе так довго у вирі інтриг, натяків, підступності та найвитонченіших вбивств, в ньому вмирає все людське, окрім жадоби до влади.
Це лицемірний світ, де навіть міміка людей зроблена і натренована, і де слуги не можуть виразити свого невдоволення, бо не навчені відповідних Лиць.
Роман дуже гарно збудований. Він зібраний наче складний годинник, де кожна шестерня щільно прилягає до іншої й передає силу точно в обраний момент, щоб привести у рух весь механізм. Ви навіть гадки не маєте, що трапиться через двадцять сторінок, але сюжетний годинник рухається так точно, що залишається лише вражатися дивовижною майстерністю авторки.
І, як в Алісі Льюїса Керрола крізь божевілля країни див проступала вікторіанська епоха — епоха нудного насильства – так і тут через божевілля міста майстрів проступає епоха витонченого лицемірства, що ховає вишукане насильство.
Якщо ви хочете поринути у неймовірний фантастичний світ, повний дивовижного і страшного, то «Лице наче скло» — гарний вибір. Роман захоплює вас і не відпускає до самого кінця, бо ви хочете пізнати усі його тайни, а фантазія авторки винахідлива до надзвичайності. Крім того, у романі гарно написано про пам'ять і про необхідність довіряти собі, навіть якщо не повністю себе розумієш.
На жаль, книжка ще не перекладена українською, проте, сподіваюся, це справа часу.
Іван Синенко
